“Мій Маkсимко плaнував весілля…” 24-річнuй танкіст із Сумщuнu заrинув під чac обpop ни України

 

“Старший лейтенант Білоконь Максим Віталійович. Посмертно. Брав участь в обороні Чернігова, знищив ДРГ та 2 танки противника”, — йдеться в указі Президента Володимира Зеленського. 24-річному Максимові присвоїли звання Героя України з удостоєнням ордена “Золота Зірка”.
“Максим з дитинства мріяв бути танкістом, — пригадує 64-річна Ольга Свириденко, яка навчала Максима зарубіжної літератури. — Був дуже добрим учнем, не хуліганив. Після 9-го класу пішов вчитись у Кадетський корпус імені Івана Харитоненка у Сумах, а згодом — у Національну академію сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного у Львові. Опісля його скерували на службу в 1-шу окрему танкову Сіверську бригаду в селищі Гончарівське на Чернігівщині. Максим служив там три роки і, вочевидь, зробив би гарну військову кар’єру, адже був дуже здібним юнаком”.
Дарія Кириченко, родичка Максима, додає: “Він був позитивним хлопцем, відчайдушно любив свою професію та свою країну. Останній раз, коли бачився з моїми рідними (наші батьки — куми), то сказав: “Хто, як не ми, буде захищати наших рідних та нашу країну?!”
Близька подруга Героя, Аніта Цюпка-Гриньовська зі Львова, пригадує, що Максим був дуже сильною людиною. “Декілька років тому він втратив батька, тож став для мами Тетяни та молодшої сестри Катерини опорою, — каже жінка. — Моя свекруха — його хрещена мати. Ми познайомились, коли Максимові було 19 — він приїхав вступати до Львова в академію, декілька днів жив у нас. Мене ще тоді здивувала його чітка життєва позиція — він знав, як усе має бути, чого він прагне і як цього досягти. А бачив він себе лише військовим, танкістом. Він дійсно жив цим. Книжки — про танки, програми — про танки. Максим двічі був в АТО”.
Максим Білоконь планував весілля зі своєю дівчиною Дариною, яка теж військова. “Вони були дуже закохані, і Максим піклувався про маленьку Софійку, доньку Дарії, як про рідну, — каже 52-річна Тетяна Білоконь, мама Героя. — Їй тільки рочок минув. Кохана мого сина сказала, що в останні дні перед великою війною малеча стала називати його татом…
Я пам’ятаю, як ми говорили вранці 24 лютого. Подзвонила йому, плачу, а він мене заспокоює — все буде добре. На другий день подзвонив і каже: “Мамо, в нас усе добре, ми бій виграли, ворога відбили”.  А зранку Даша подзвонила…  Все, Максимка нема”.
Дарина розповіла мамі Максима, що вночі знову був бій. Військові міняли позицію, їхній танк підірвали вороги…
“Одразу троє синів загинуло, і мій теж… Клята війна! Я навіть не можу поховати свою дитину, бо там постійно стріляють і нема можливості його забрати”, — плаче Тетяна Білоко

Оставьте первый комментарий

Оставить комментарий

Ваш электронный адрес не будет опубликован.


*